 Польський період у здолбунівській історії настільки багатий подіями і фактами, що заслуговує на окреме видання. Ми ж спробуємо лише кількома штрихами передати його дух та визначитися з найважливішими датами. Так, у польському путівнику Мєчіслава Орловіча, виданому 1929. року, сказано, що «Здолбуново - важлива залізнична станція з великим залізничним вокзалом є повітовим містом із 8000 мешканців. Діючі готелі - «Європейський», «Великопольський», «Брістоль» власника Фрінермана. Ресторани знаходяться за адресами: площа Ринок, 24; вул. Острозька, 50; кав'ярні - Ринкова, 25; Колейова, 13 і 15. До 1870 року Здолбуново було невідомим волинським селом, яке належало до Дубенської волості. Після відкриття залізничної станції почала зростати на околицях промисловість, особливо великий цементний завод. 1903 року отримало статус міста, яке об'єднало давнє поселення та залізничну колонію. Перед Першою світовою війною в Здолбуново проживали 10000 мешканців. Адміністративний центр повіту сюди перенесли 1924 року із віддаленого від колії Острога. Місто пролягає долиною ріки Усті поміж двома ставами. На південь від міста знаходиться згадана велика фабрика цементу. По сусідству розташовані кар'єри крейди, з якої виробляють цемент. Із заходу місто огортає став площею 2x2 кілометри». Тим не менше, наскільки добре чи погано жили люди, можна спробувати порівняти, проаналізувавши купівельну спроможність громадян суспільства. Поцікавитися прейскурантом цін у матеріалах Державного архіву Рівненської обласгі й архівного відділу Здолбунівської райдержадміністрації, якими послуговувались здолбунівці 1927 року, можна уже детально. Зберігся навіть документ річного бюджету магістрату (міської ради) Здолбунова у 1927 р. Так, на утримання адміністрації мерії передбачалося виділити 58 354 злотих, на ремонт доріг міста - в п'ять разів менше, 13 647, а на освіту в цілому вдвічі менше від зарплат службовців - 24 000 злотих . Для порівняння цін того часу зазначимо, що один пуд (16 кг) жита в Здолбунові зразка 1927 року коштував 1200 польських марок, одне яйце 25 марок, літр молока - майже 80 марок. Фунт свинини вартував 160 марок, фунт краківської ковбаси - 250, фунт смальцю - 400 ма рок. Марки польської республіки як валюта, яка зазнала серйозної інфляції, було замінено на злоті за курсом 1:100 відповідно. Отож, аби розібратися з купівельною спроможністю нововведених грошей, з'ясовуємо, що 16 кг жита коштували 12 злотих, а фунт краківської ковбаси -2,5. Варто зазначити, що Польщу в цих роках чекала, як і на більшість розвинених країн Європи та Америки, велика світова економічна криза. Схожа до сучасних оголошень про вакансії робіт в Іспанії чи Португалії, в Здолбунові 1926 року біржа праці рясніла привабливими запрошеннями на роботу до Франції. Йшлося про налагодження господарських стосунків у Здолбунові за польським, сучасною мовою - за східноєвропейським порядком. Так, у протоколах засідань магістрату Здолбунова (№ 15 від 8 квітня 1927 р.) міститься інформація про розгляд подання пана Альфонса Бернарського «...в справі встановлення нагляду над електростанцією «Юнічмана та товариства» про врегулювання нормального постачання абонентам належного освітлення». Із цього приводу здолбунівська мерія ухвалила рішення передати справи технічно-господарській комісії для вивчення, аби в подальшому проблем із постачанням електроенергії «Юнічманом» вже не було. У цих справах магістрату Здолбунова згадується станом на 1934 рік головний інженер-механік міста - Станіслав Дерзакевич. Після закінчення політехнічного інституту він жив на вул.Костельній, 17. Живі та натхненні рядки про життя Здолбунова, як кажуть «за Польщі», зокрема 30-ті роки XX століття, знаходимо в книзі Ромуальда Вєрніка «В Здолбунові заквітли каченьци», виданій за його власні кошти в Лондоні 1986 року польською мовою. У ній він, наче архіваріус громадського життя міста, описує побут здолбунівців, торгівлю, аналізує суспільні та деякі політичні явища. Для опису певних подій Вєрнік використовує різні джерела -від тодішніх газет і до непевних чи не перевірених чуток. Деякі факти, як, наприклад, вбивство українцями в часи війни власника здолбунівської книгарні Войцеховського, він почув від знайомих вже перебуваючи на еміграції у Великобританії, де й проживав від 1946 року.Ромуальда Вєрніка разом з родиною радянська влада вислала до Сибіру 1940 року як «соціально неблагонадійний» чи навіть «ворожий» елемент. Причина такого жорстокого ставлення нової радянської влади до Вєрніків - батько Ромуальда працював протягом 20-30-х років у польських держустановах. Однак годі шукати більш емоційного опису Здолбунова, сповненого сумом через репресії влади й кінцевим прощанням із улюбленим родинним містом. Ромуальд Вєрнік був безпосереднім свідком багатьох незвичайних пережитих та побачених здолбунівських подій. У цих документальних нарисах - особлива теплота, навіть гумор, адже багатьом полякам чи полонізованим його мешканцям Здолбунів став родинною колискою, своєрідною «малою» батьківщиною. Частина книги пана Ромуальда присвячена сусіднім населеним пунктам, таким, як Острог, Тайкури, Квасилів тощо. Вважаємо за доцільне навести деякі витримки зі згаданого видання, які стосуються безпосередньо Здолбунова: «Зібрались якось ми, громада родичів, земляків у Лондоні, біля лав у парку. Англійський день був похмурим і зимним, весна була пізньою, зелень листя було сховано у закритих бруньках дерев. - А в Здолбунові вже, напевно, заквітли каченьци, - сказав хтось. І в сотий чи тисячний раз мені згадався на батьківщині Здолбунів.
Стільки написано про міста Польщі, що книга ми про неї можна було б заповнити полиці величезної бібліотеки. Візьмімо за приклад хоча б Варшаву. Кожну її вулицю, навіть кожен дім хтось таки описав. Ми знаємо людей, що в тих будинках жили, й пам'ятаємо магазини, які в них були. Вистачить відкрити альбом з фотографіями і побачити, як виглядала перед 1939 роком та чи інша вулиця , який у неї вигляд зараз і який був у 18 столітті, коли її малював Белотто. А скільки видано монографій про інші міста? Гданьськ, Познань, Замость і Люблін, навіть про Бжег та Йелену Гуру, трохи менше - про два найкрасивіші- Вільно та Львів. Чому ж Здолбунів випав з цього переліку? Чому ніхто не писав про Здолбунів?
Найчудовіше для мене місто, бо воно родинне.Й то де розташоване? На Волині, в найвродливішій частині Польщі.
Воно вигідно розкинулось посеред гір, які поросли лісами, біля підніжжя яких є озера, ріки і стави, що огорнули його блакитним перснем ра ом з вишневими садами міських околиць. Хто бачив тисячі дерев, обсипаних цвітом навесні, оргії білих пелюсток під час найменшого пориву вітру, для того вже не імпонуватимуть ані пальми Італії, ані агави Іспанії. А над озерами квітли луки, - найперше, напровесні, - жовтими каченцями, пізніше - блакитними незабудками, аби змінитися налитими, мов персики жінки, усілякими кольорами буяння. На узгір'ях під лісом смарагд озимини змінювався влітку дукатним золотом пшениці. Буяла і виблискувала у волинськім сонці, неначе плащ з лами, оздоба з волошкових сапфірів й рубінів червоного маку...
Після підписання Ризької мирної угоди з початками відродженої Польщі Здолбунів отримав статус повітового міста. Його було перенесено сюди для вигідності з колись повітового Острога у 1924 році - Острог лежав на самому польсько-радянському кордоні-й до того ж не мав підведеної залізничної колії. Поляки були у Здолбунові здавна достатньо чисельною групою мешканців, про що свідчить старий костел й десь відразу по 1914 році утворені дружини харцерів й харцерок, які підпорядковувались київській дружині (хоругві) цієї організації.
Той старий поділ на колишнє сільце Здолбуново і залізничне поселення проходив у місті лінією залізничної колії. Частина, на якій розміщувалось колишнє сільце, з часом розрослась, а поселення біля залізниці залишилось таким самим. На теренах колишнього села постало різноманітне міське архітектурне будівництво, а залізничне поселення залишалося в архітектурному стилі однотипним, одноповерховим, з бурої цегли під бляшаними дахами. Єдине виключення становив тут будинок гімназії з фасадом в стилі ампір («імперія») з білими колонами.
Від нового парку, який було засаджено на давній ярмарковій площі, до залізниці й залізничної станції по іншому боці, простягалась головна артерія Здолбунова - вулиця Нарутовіча (тепер - вул. Б. Хмельницького - прим. авт.)Її перетинало кілька менших вулиць, що йшли від мурів величезної цементовні до підміських луків на іншому боці міста. Найперше - це вул. Церковна з церквою, що мала 5 зелених «цибуль»-куполів, й у якій на православний Великдень три дні били дзвони; далі - Костельна, з новим бридким перебудованим цегляним костелом. Малий, але зручний старий костельчик було розібрано на початку 30-х років. При костелі містився стильний цегляний будинок, оточений фруктовим садом, який займали два ксьондзи: пробощ - сивий канонік Сєнніцький і молодий катехист Драбік. Про останнього говорили, що у 1920 році він служив у жандармерії, і ми боялись його, як вогню. За кожну провину він бив нас кантом дерев'яної лінійки по руках.
При новому парку розміщувалась кількаповерхова новозбудована школа ім. А. Міцкевича (те пер ЗОШ №1 - прим. авт.) з філією у старому будинку, який стояв на протилежному боці вулиці. Друга школа повшехна (громадська початкова) знаходилась за коліями, обабіч гімназії ім. Королеви Ядвіги (тепер ЗОШ № 5 - прим. авт.).
Біля парку в дерев'янім будинку розміщувалася пожежна охорона (місце її розташування - територія між сучасним Палацом культури цементників та демонтованим пам'ятником Леніну -прим. авт.). На високій вежі завжди стояв вартовий, який виглядав пожежі в місті. У люті морози на вежі вивішували білий прапор. Це означало, що школярі можуть не йти до школи. Десь у 30-х роках коней з пожежних возів було розпродано й міська влада придбала два пожежних авта. Це надзвичайно засмутило дітей, бо вони просто не могли встигнути, як колись за кіньми, за новими автомобілями, які поспішали на пожежу.
Величезною популярністю користувались у Здолбунові два кінотеатри. Один називався «Люкс» і містився обабіч залізниці, фронтом будівлі він розмістився до Ринкової площі, а боком - до Залізничного парку, де знаходились кілька типових корчем.
Тут необхідно внести певне авторське пояснення. За свідченням корінного здолбунівця С.О.Овчарука, в одному приміщенні з «Люксом» було кіно «Промінь», дешевше для відвідування, яке мало задовольнити потреби незаможних здолбунівців. Приміщення цих кінозалів на Ринковій площі знаходилось на місці громадських туалетів автостанції у 1970-1990-х роках, які в напівзруй нованому вигляді проіснували до 2001 року. Від 2002 року в цьому місці розташувалась автозаправочна станція «Авіас» Тюменської нафтове компанії (ТНК), а віднедавна «Укрнафти».
Залізничний парк, спланований ще за царських часів, займав практично всю територію, на якій стоять будівлі залізничної лікарні, споруджені у 1947 році, а також значну частину території за воду пластмасових виробів до будинку універмагу (нині - ринок) понад теперішньою вулицею Гетьмана Мазепи (в 30-х роках XX ст. Ґендльова). Продовжуючи цитувати Ромуальда Вєрніка, маємо змогу ознайомитися зі старим
Здолбуновом у більш ширшому ракурсі: «Ринок (тепер вул. Ринкова - прим. авт.) був викладений бруківкою з базальту, який добувався у каменярнях Янової Долини ще від часів короля Яна Собєського. Волинь була багатою на базальт, й ним викладались усілякі дороги та вулиці в містах. На північ від Рівного пролягло базальтове плато в 40 тисяч квадратних кілометрів поверхні.
Другий дерев'яний кінотеатр стояв на вулиці Колейовій посеред величезного городу його господаря. Двоповерхова дерев'яна будівля, або так зване «кіно Зафрана», розташовувалася в районі рампи і велетенських зерносховищ концерну «Інсеко». Якщо бути точнішим, то кінотеатр (за німецької окупації мав назву «Уранія») фасадом виходив у бік сучасної вул. Мазепи й розташовувався на 100-150 метрів південніше від збудованого у 1968 році кінотеатру «Мир» (нині районний Будинок культури).
Обабіч цементного заводу стояв великий цементний будинок театру (за Польщі це був так званий громадський або «Польський» дім. Від 1967 року - приміщення залізничного спортклубу «Локомотив» на залізничному переїзді до Південного парку залізниці.). Тут виступали різноманітні колективи. Тут бував навіть геніальний польський актор Остерва, бачив його сам два рази. Першого разу він грав у «Перепілці» («Przepioreczce») Жеромського, другий раз - у «Скнарі» Мольєра. Та найчастіше в цьому приміщенні грали місцеві аматори. Наприклад, пан Мєцьо, здолбунівський перукар і пліткар, так перегравав в одній з ролей якоїсь героїчної вистави, що її зміст виглядав наступним чином: замість «Кров капає і капає, думаю, що мене поранено... а то капало з гуски, яку я тримав у руках...», пан Мєцьо перефразував: «Капає та капає, я дивлюсь, а то зі с.и». Публіка вибухнула сміхом, а хлопчаки пізніше бігали за паном Мєцьом й дражнились: «Я дивлюся, а то крапає зі с....и !»
Заклад пана Мєця стояв на вул. Нарутовіча. До його перукарні ходили різні пані робити довготермінову завивку й водночас послухати пліток. Під час праці у пана Мєця рот не зачинявся. Він знав абсолютно все: хто з ким одружується, кому дружина підбила око й хто впав у гріх зі служницею. Коли до його закладу приходили діти, власник доручав їх стрижку своєму помічникові. Підстриженого густо обробляли одеколоном і він ще протягом кількох днів пахнув, як полиця з парфумами. Помічник не раз забував про обприскування одеколоном і тоді діти скаржились батькам. Коли якась мати доносила про недбалість помічника панові Мєцю, той бив помічника у вухо й кричав: «Чєво ти йево нє надушіл? Ти, мишигін!» Пан Мєцьо, не раз забувшись від злості, коли його «несло», кричав не лише польською, - деколи російською, часами - жидівською, але найчастіше - трьома мовами одночасно.
До залізничної станції йшла вузькою стежкою дорога поміж кінотеатром «Люкс» і парком (через теперішню територію заводу пластмасових вирбів «Іскра» - прим. авт.), далі через переїзд [до Старомильська]. На тому переїзді траплялося чимало нещасних випадків, переважно взимку, коли обв'язані хустками баби з навколишніх сіл поспішали на ринок, не чуючи під'їжджаючих потягів. У 1935 році над переїздом було збудовано віадук, й трагічні випадки припинились. Тоді ж Здолбуновом почали курсувати автобуси. Один їздив до віддаленого за 12 км Рівного, другий - до історичного Острога, куди не доходила залізнична колія.
Між церквою (маємо на увазі дерев'яну Свято-Успенську, що знесена на поч. 60-х років XXст. прим. авт.) та цементним заводом розміщувався постерунок (відділення - прим. авт.) польської поліції з кількома камерами для ув'язнених в підземеллі. Ті, хто не сплатив місцевого податку, так званого шарварку, відсиджували тут по декілька діб. Приймання податку, а також обов'язки секретаря бюро виконувала грубувата повновида дівчина, яка мало не щороку ходила вагітною _ небагато роботи мали ночами поліціанти, нудилися, а секретарка була охочою, до того що під рукою.
На перехресті вулиць Нарутовіча (тепер Хмельницького - прим. авт.) та 3-го Травня (нині Кн. Ольги - прим. авт.) розташовувався м'ясний магазин товстого, що ледве пересувався, різника Чеха. Його ноги в апельсинового кольору (як панчохи без підв'язок) м'яких бутах мали вигляд двох пірамід, перевернутих догори основою Він був батьком красуні-доньки, яка народила позашлюбне дитя, й ціле місто лише про це і гомоніло. М'ясник із розпачу кинувся в криницю... Криниці були біля кожного дому й, на подив, діти жодного разу в них не топились, згодом з ними не було пов'язано жодного нещасного випадку...
Окрім кількох малих магазинчиків, були у 3долбунові два великі споживчі магазини, що вели поміж собою завзяту боротьбу за клієнта.Раз на
місяць ми робили великі закуповування , які за 20 грошів хлопець-працівник з магазину відносив до дому. Коли сума становила більше двадцяти злотих, власник магазину пан Харват вкладав до кошика клієнта півкілограма цукерок, за які не брав платні, й природньо, що всі діти тягнули своїх родичів до його магазину.
Недалеко від кутового магазину згаданого Харвата розміщувалась кав'ярня пана Яшка з великим вітринним вікном, перед яким завжди стояла групка дітей, що облизувались. На посріблених тацях у вітрині тут знаходились тістечка «наполеонки», «пташине молоко», сирники та маковники...
За кілька років перед війною (Другою світовою -прим.авт.) якийсь Турок відкрив чайну навпроти самогубця Чеха... Обабіч чайної Турка знаходилась пивниця, до якої заходив мій батько тамувати спрагу після святкувань Конституції 3-го Травня і 11 Листопада. Гамірно та весело було у ній в торгові дні. Її заполоняли чоловіки, що «запивали» укладені угоди. Під шматки солоних оселедців струменем лилися пиво та горілка.
У вікні аптеки на розі Нарутовіча і Пілсудського тепер Івана Гончара - прим. авт.) стояли рекламні щити з зображенням голівки, значення якої знали усі старші хлопці в місті... Як кожне містечко на Кресах, мав Здолбунів і свого «Мошка». Він їздив возом, запряженим сивою шкапою, і купу вав ганчір'я, сплачуючи за нього голками та нитками. Гімназистам продавав поштучно презервативи, які ті, вибігаючи на перерву, демонстрували для дівчат, пропонуючи їм непристойності. Та нічим, окрім дівочого рум'янцю на щоках, це не закінчувалось.
Останній раз бачив Мошка у перші дні радянської окупації (вересень 1939-го - прим. авт.). Він їхав верхи на військовій гарматі, запряженій його сивою шкапою, аби віддати зброю окупантам. «Бачиш, кричав до мене, Мошек їде на польській гарматі!..» У лютому 1940 року Мошка вивезли «совєти» до Сибіру як спекулянта.
Найбільш знаною і шанованою особою в місті був повстанець з часів 1863 року (антиросійське повстання поляків на Волині у 1863-1864 pp. -прим. авт.). Дрібний, сухорлявий, він завжди ходив, опираючись на паличку, у мундирі темно-синього кольору з відзнаками. На усіляких святкуваннях і урочистостях його садовили на почесному місці поруч зі старостою. Мешкав повстанець у маленькому будиночку на Вилах -найбіднішій частині Здолбунова, де хідники були вимощені дерев'яними кладками замість цементових тротуарів. Він дожив до окупації (мається на увазі радянської - прим. авт.), і я часто замислююся: для чого?..
Часом у місті можна було побачити високу пару з мішками на плечах. Вони трималися увесь час за руки. Їх називали здолбунівськими Адамом і Євою. Правдоподібно, вони жебрали, але люди казали, що це нібито «біляки». Він - полковник царської гвардії, а вона - колишня фрейліна. Обоє вони ходили в калошах і довгих однотипних панчохах...
Усе місто знало елегантного пана Жигмунда, податкового чиновника, який завжди ходив у лакованих черевиках і картатих шкарпетках. Він займався спортом і бігав на довгі дистанції. Під час занять вдягав кокетливі короткі труси. Одного разу біг повз трибуну на стадіоні (тепер стадіон «ЛОКОМОТИВ» - прим. авт.) і, як кажуть у подібних випадках, з його надкоротких трусів стало видно не лише його стать, але й релігію. Публіка почала аплодувати «Браво!», матері закривали долонями очі власних доньок, а якийсь гострослів крикнув: «Вдягни довшу білизну, або зніми з шиї хрестика!..»
Від «сплячки» Здолбунів просинався лише кілька разів на рік. У святкові дні, під звуки оркестру пожежної охорони, дефілювали по місту хто тільки міг. Йшли пожежна охорона, підофіцери резерву, члени РСК (ПОЛЬСЬКИЙ Червоний Хрест) і Протиповітряної, морської і колоніальної Ліги, харцери та школи. На трибуні «засідав» староста в оточенні духовенства усіх конфесій.
Найгучніше було в день святих Петра і Павла. Прикостельна площа і сусідні вулиці заповнювались крамом, продавали різнокольорові цукерки та олеодруки сизуватих святих. Тисячі людей з'їжджались на площу з сусідніх сіл, кілометрова ріка вірних плинула за процесією. Після меси забави тривали до вечора.Діти катались на качелях і каруселях, дорослі надовго зупинялись біля бочок з пивом, привезених з броварні Квасилова.
Надзвичайно урочисто відзначався день Божо тіла. Навколо будівель, біля вівтарів поруч свого дому, завершували роботи всі каменярі міста. Ксьондза з неабияким почтом урочисто супроводжували через усе місто: першими йшли староста з бурмістром, далі _ найвпливовіші громадяни. Голосно співав хор, пов'язуючи при цьому хусточки на дерева. Для такої оказії запрошувались до костелу навіть баси з православного церковного хору.
До слова, костел був певним симбіозом з церквою. Коли пізніше став модним екуменічний рух, на Волині він уже існував у 30-х роках без надриву та пропаганди, природний і такий, що виник з потреби. Ми мали православних рідних і православних знайомих. Відвідували їх на свята, які були у них на два тижні пізніше, ходили до них на похорони та весілля. Бігали до церкви допомагати бити у дзвони на православний Великдень, що тривало кілька днів поспіль.
У церкві співав протягом кількох років дуже пристойний диякон, допоки не побачив у храмі, скільки закоханих у нього жінок: католичок і православних.
Не співали вже, правда, як колись по українських селах, пісні Платона Костецького: Одна в Бога Королева, Молиться за нами, З Ченстохова, Поєва, І з-над Острой Брами...
Русини вже стали Українцями, підніс голову націоналізм. Якби такими політично переконаними були українські маси в 1918 чи 1920 роках, мабуть, якось інакше пішов би далі розвиток історії, й на чолі власних дивізій став би отаман Петлюра...
Зелені свята проходили також урочистіше, ніж звичайні. Ці свята були й справді зеленими. Будинки прикрашались гіллям, в дверях ставились образки. Підлогу в оселях вистеляли лепехою, яку приносили з луків діти, або привозив возом продавець із села.
Велику роль в культурному житті міста відігравала книгарня пана Войцеховського, яка знаходилась біля ринку. Друга належала якомусь українцеві, але шкільні книги та зошити ми купували в польській книгарні. Вона була добре забезпеченою, бо власник розцінював свою роботу як певного чину місію популяризації доброї книги. У нього мій батько купив збірник поезій Міцкевича, який разом з другим томом Сєнкевичового «Потопу» склали для мене товариство протягом усього часу заслання в Росії. Пана Войцеховського замордували українці за радянської окупації...
У дні торгу ринок заповнювався хлопцями і дівчатами з сусідніх сіл. Тут у них купували ягоди, овочі та фрукти. Влітку на прилавках стояли величезні корзини з чорними ягодами, а восени -грибами. На ринку, разом з помічником, справами заправляв муніципальний чиновник пан Мариняк. Він збирав від перекупок плату за місце на ринку. Його знало усе місто. Був чинним членом у всіх організаціях, а на дефілядах головував у Союзі підофіцерів-резервістів. Під час проходження строєвим кроком повз трибуну з начальством віддавав честь, смішно згорблюючись, через що його дружина називала «штабовою вежею». Її ж він називав «зубатим жандармом», через виставлені наперед зуби...
Пан Мариняк втік зі Здолбунова у перші дні радянської окупації, й поширилися чутки, що він десь загинув. Злословці казали, що, мовляв, скористався нагодою приходу «червоних», аби втекти від дружини...
Здолбунів був містом заможним. Величезна цементовня давала роботу кільком сотням людей, колія - решті. До міста доходили радянські ширококолійні потяги, й тут їх вантажі перевантажували до польських вагонів для подальшого пересування ескортом у сполученні Росія - Європа. Заможність міста можна було побачити на кожному кроці. Вулиці тут були акуратно вибрукувані, широкі тротуари, відділені від проїжджої частини трав'яними газонами, на яких росли деревця. Зведено новітні будинки шкіл, магістрат і староство, спортивний стадіон, закладено парк. Здолбунів був просторим та чистим...
За радянської окупації Здолбунів змарнів і забруднився за декілька днів. Тисячі солдатів не були привчені до користування туалетами. Смерділи вулиці і парки. Ніхто не доглядав і не прибирав тротуарів.
Якийсь солдат, дивлячись на бляшані дахи будинків, сказав: «От, марнотратство. Це ж скільки відер можна було б зробити з цієї бляхи!»
Останній раз я бачив дахи Здолбунова, оповиті вишневим цвітом, навесні 1940 року з віконця вагону для худоби по дорозі в Сибір...» .
Не зайвою ілюстрацією реалій Здолбунова при польській владі стали спогади старожила міста Леонтія Ткачука . Ця працелюбна й шанована людина могла говорити про Здолбунів година ми без упину. Тож віддамо йому належне, адже в нашій реконструкції здолбунівської історії є і його заслуга. Він пригадував, що в його родині говорили про початок 1900-их років, коли здолбунівців ховали на цвинтарі, що на вул. Вили. Тут від 1918-19 років було встановлено три хрести загиблим старшинам - січовим стрільцям. На них знаходилися таблички з зазначенням військових звань і викарбуваними на камені тризубами.
На тодішній і сучасній площі Базарній синагоги, як дехто стверджував, не було. Натомість була єврейська школа в будинку єврейської громади. Оскільки при більшості синагог розташовували школу, то й вулиці, на яких стояли синагоги, часто (наприклад, у Рівному) називвали Шкільними. Погром здолбунівської синагоги на вул. Єрусалимській відбувся 1942 року після масових розстрілів євреїв. Від теперішньої вулиці Садової до вечірньої школи (пров. Гончара) тягнулася територія єврейського гетто. Від водонапірної вежі перпендикулярно праворуч й ліворуч у бік Катеринівської церкви проходили межі обгородженого кварталу гетто. Незадовго перед розстрілами євреї намагалися втекти з території гетто, охорона їх вбивала, а трупи (п'ять чи шість чоловік) так і лежали на вул. 17 Вересня кілька днів непохованими, як страшна пересторога.
Щодо місць старовинних поховань поруч Свято-Катеринівської церкви, то будинок священика, а також двоповерховий дім поруч розташовані на похованнях давнього цвинтаря. Неподалік церкви ще в німецько-польську війну тут копали окопи «шаховим» порядком і знайшли чимало кісток. Всього ж біля Катеринівської церкви було шість доволі великих хрестів із каменю пісковика. Леонтій з друзями часто грали тут в «шпака» або м'яча. Два з кількох хрестів мали огорожі - тут поховано священиків. Відкопано тоді хрести з пісковика й кості, які закопали тут же поруч викопаних шанців. Присутній при цьому був настоятель Катеринівського храму отець Макарій. Тут на 17 Вересесня жили дуже багаті поміщики Заґурські, яким належало декілька будинків. Один із них стояв над вулицею, а, окрім чотирьох об'єктів нерухомості, Заґурські мали ще й конюшню.
Залізнична лікарня (після війни в ній розміщувався штаб цивільної оборони) розташовувалася на повороті виїзду до залізничного мосту (будинок не вцілів). Якраз на розвилці виїзду із вул. 17 Вересня. Леонтій Ткачук добре пам'ятає робітника-німця, який підпалював запальничкою полум'я зварювального апарату для розплавлення свинцю, яким заливалися стики труб каналізації в часи війни. Такої акуратності у виконуваних сантехнічних роботах після того Леонтій не бачив. Школа, в якій містився будинок піонерів, була українською, хоча за Польщі й називалася іменем Тадеуша Костюшка. Директор (його дражнили «Чаплею») школи мав прізвище Ціхоцький. Пам'ятає вчителів Вишневську, Степанчука .
Гімназією Адама Міцкевича була новозбудована ЗОШ № 1, іменем Королеви Ядвіги називалася нинішня ЗОШ № 5. Паралельно зі школою №1 польська влада збудувала приміщення теперішньої міської ради (нині - вул. Приходька). Добре пам'ятав чеського промисловця Кадержавека, так само, як і майстерні колишнього ливарно-механічного (тепер - авторемонтного) заводу, які також належали чехам. Там, де зараз будинок заводоуправління, розміщувався молитовний будинок. Навпроти нього до і під час війни розташовувалися майстерні ремонтно-механічного училища, де навчали слюсарів. У розкішному двоповерховому будинку з колонами на вул. Ясній знаходилося залізничне училище. А ліворуч від теперішнього гуртожитку - магазинчик «Оптика та косметика». Завідувачем залізничної поліклініки, яка також розташовувалася на вул. 17 Вересня, був пан Сабанський. Із публічних, так би мовити, місць Здолбунова Леонтій Ткачук добре пам'ятає «півнушку» чеха Гібранта, який продавав бочкове пиво «Бергшлосс». Ресторан чеха Мазанека був у будинку власника Шкуратова, ресторан Харвата з танцзалом (дансингом) містився за «півнушкою» Гібранта. Тут увесь час грала музика, але головне - незвичайна вивіска, що була однією з перших в 3долбунові світлових реклам. А ще Хана Шустер так і утримувала в будинку Церковного провулку будинок розпусти.
На місці післявоєнних будівель залізничної лікарні розташовувався розкішний залізничний парк. Тут були тенісні корти, розкидав шати цирк «шапіто», так звана «пулкольонія харцерів», стояв будинок для літніх таборів «зухів» - польської версії жовтенят. Про останніх була приказка: «Зуху -ключки в жуху»! Тож, окрім напівколонії для польських «жовтенят» і «піонерів» довоєнного зразка, в залізничному парку був ще стрілецький тир, душові кабіни, піщані доріжки та майданчики - усе для літніх таборувань дітей залізничників. Сам Леонтій Ткачук носив у дитинстві нарукавну нашивку на залізничній уніформі з літерами «RK» - «родина колейова». «Рафал Капешкін» - так дражнили однолітки одягнених в уніформу дітей залізничників. Електровня міста була в тупику вул. 17 Вересня. Прообразом силікатної цегли , яку виробляли після війни , була здолбунівська "цементна" цегла. До війни навіть на невеликих підприємствах практикувалося виготовлення з високоякісного здолбунівського цементу пресованих порожніх заготовок. Але під час будівництва доволі складної в архітектурному виконанні вежі здолбунівського костелу св. Апостолів Петра і Павла наприкінці 30-х років потрібна була одночасно велика кількість цегли. Оскільки приватні власники цегельних виробництв були переважно чехами, зокрема здолбунівської цегельні - чех Яндура, коштів бракувало, а про безкоштовне надання кількох тисяч цеглин православними чехами годі було й говорити. У радянські часи говорили, що для будівництва нової вежі костелу та перебудови решти старого приміщення культової будівлі перед 1939 роком влада Здолбунова розібрала частину із тридцяти стойл паровозного депо. Однак старожили свідчать, що польська влада натомість оголосила про виконання обов'язкових робіт безпосередньо здолбунівцями - працівниками держустанов та громадських проурядових організацій (наприклад Червоного Хреста). Ця повинність називалася «цеґелкою», коли і чоловіки, і жінки Здолбунова (зокрема мати Леонтія Ткачука) відпрацьовували вигадану владою повинність на території старого, нині недіючого цемзаводу - ходили «на цегелку». У спеціальні форми заливали густо замішаний цементний розчин, а потім заготовки спеціальним чином висушували. 1938 року високу вежу здолбунівського костелу з цементної цегли було зведено. Власне як було перебудовано й сам старий костел 1908 року.
Добре пам'ятає пан Леонтій шевську майстерню Чарнецького. У нього працювала певна кількість челядників - об'єми пошиття були достатньо великими. Чарнецький був родовитим шевцем з самої Варшави. Його майстерня розташовувалася там, де нині міліція.
У колекції Леонтія Ткачука зберігався давній журнал під назвою «Вестникъ православной митрополіи въ Польше». Так, у № 13 за 1922 рік про родича Леонтія Ткачука Захарія Бойка міститься інформація, що той має становище «псаломщика 290-го піхотного полку в Кременецькому уїзді». А вже в № 8 від 18 лютого 1932 року йдеться «7.ХІІ. При Здолбунівському Свято-Катеринівському соборі відновлено в штаті посаду диякона, й на неї призначений псаломщик того ж собору диякон Захарій Бойко. Родич пана Леонтія Захарій Леонтійович Бойко від 1932 року правив у Свято- Катеринівському храмі служби у сані диякона аж до 1970 року.
Звичайно, інакше, аніж у Ромуальда Вєрніка, висвітлено подію вторгнення Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) 17-го вересня 1939 року в Здолбунів й на Рівненщину в документах, опублікованих у книзі «Радянська Ровенщина. 1939-1959 pp.» Про віроломність Радянського Союзу, що мав із Річчю Посполитою договір про взаємний ненапад, тут не йдеться. Не міститься тут також документів про сепаратний договір СРСР та 3-го Рейху, за яким Сталін і Гітлер, як в «добрі старі» часи поділів Польщі, вирішили, що Друга Польська республіка загрожує обом, а тому її необхідно поміж собою просто розділити. Так розпочалася Друга світова війна, й 17 вересня стало датою вступу Радянського Союзу у цю війну. Танкові колони РСЧА комдива Михайла Богомолова (1897-1940 pp.) посунули в бік Рівного, Львова, Холма, й ще 17-го вересня разом із величезною армією піхоти були в 3долбунові. Та це ще не означало доброго ставлення до них здолбунівців.Практично першу інформацію про розповсюдження націоналістичних ідей та членської мережі підпільної ОУН на Здолбунівщині знаходимо в матеріалах архіву Рівненської області. Так, польська поліція зафіксувала, що Григорій Огородник із села Лідаво, якого було спрямовано організовувати осередок ОУН в Лідаві, під виглядом збору замовлень фірми «Прогрес», у якій він тоді працював як агент-транспортник, проводив агітацію крайнього націоналістичного спрямування . У 1935 та 1936 pp. праця ОУН полягала у легальній кольпортації (розповсюдженні та супроводі) українських газет, які пропагували крайні націоналістичні погляди. Безпосередня організація осередків на Здолбунівщині розпочалася наприкінці 1936 року. На той час Євген Поліщук і Леонід Червінський нав'язали контакт з Юлею Самчук з с Верхова Здолбунівського повіту, за допомогою якої зорганізували «п'ятірку» ОУН у тому ж селі, до складу якої увійшли згадана Юлія Самчук, Абрам Козак, Юхим Барабаш, Олександр Плісак та Олексій Федорчук.Юлія Самчук проводила агітацію серед місцевої молоді на зібраннях, які відбувалися в її ж будинку. Ще 1926 року в ході проведеного у неї обшуку було знайдено один український прапор, внаслідок чого її поставлено під нагляд поліції. У січні 1937 року Самчук організувала за допомогою Леоніда Червінського виготовлення трьох українських транспарантів, у яких закликали протестувати проти вироку виконавцям вбивства міністра Пєрацького й на її розпорядження були вивішені у Верхові Олександром Плісаком.У серпні 1937 року оунівець Церкевич нав'язує контакт з Яковом Овсіюком з Сіянців, которому доручає створення осередків ОУН в Сіянській гміні. Овсіюк зорганізував зібрання симпатиків ОУН 8 серпня 1937 року в приміщенні молочарні в с.Сіянці за участю Якова Овсіюка, Прокопа Марисюка, Йона Петриченка, Івана Петриченка з Сіянців, Тараса Козицького, Олексія Каленика з села Михалківці та Олексія Панчука з села Садки. На тому зібранні було вирішено, що «трійка ОУН у Сіянцях буде зорганізована Олексієм Панчуком, «трійку» в Михалківцях організує Олексій Каленик, а окрім того домовились організувати осередок ОУН в с .Тесові. На 15 серпня 1937 року сплановано приїзд до Сіянців повітового коменданта ОУН Євгена Церкевича. Яків Овсіюк організував у Сіянцях районову екзекутиву ОУН, у якій став провідником, й одночасно підібрав членів: Тараса Козицького, Прокопа Марисюка і Лонгіна Євтощука. 15 серпня 1937 року Євген Церкевич на збори до Сіянців не приїхав, оскільки перед тим був заарештований під час акції часткової ліквідації ОУН на території повіту.Панчук зорганізував «трійку» ОУН в Сіянцях, до складу якої, окрім нього, входили Йона та Іван Петриченки, натомість з приводу арешту Євгена Церкевича Олексій Каленик утримався від організації осередку в Михалківцях. Окрім того, постає новостворений осередок ОУН в Дермані, до складу якого увійшли Євген Кальчук, Андрій Кисіль та Олексій Скоропада разом з Євгеном Кисільчуком. Усі походили з Дерманя.У лютому 1938 року з повіту до села Хола Влодавського повіту виїхав Євген Кальчук, де перебував на становищі парафіяльного православного священика. На думку польської поліції, осередок в Дермані спеціальної діяльності не проводив ,не вдалося зібрати також інформацію про постання осередку ОУН в Лідаві Здовбицької гміни, що його мав зорганізузорганізувати Григорій Огородник, який був секретарем в «Просвітянській Хаті» села Здовбиця. Натомість вже від 1933 року в Здовбиці діяв осередок ОУН. |
